Страница 24 из 34 ПерваяПервая ... 14202122232425262728 ... ПоследняяПоследняя
Показано с 231 по 240 из 333
  1. #231
    Регистрация
    02.01.2010
    Сообщений
    2,468

    По умолчанию



    “Кобзар” – найволелюбніша книга усіх часів (з книжкової Шевченкіани Українського Національного Музею)
    03/03/2010 автор: Марія Климчак, Чікаго


    Свою Україну любіть, Любіть її...

    во время люте, В останню тяжкую

    минуту За неї Господа моліть.

    Тарас Шевченко.

    Щороку з квітом весни оживає з новою силою поетичне слово нашого пророка – Тараса Шевченка. Піднесена поезія Кобзаря, сповнена вірою, синівською любов’ю до своєї Батьківщини. Уся його творчість присвячена свободі й розвитку українського народу, які можливі лише у „своїй хаті” – власній національній державі, де – „своя правда, і сила, і воля”. З середини XIX ст. Т. Шевченко входить у нашу історію та культуру як історичний та політичний діяч. Про себе він сказав: “Історія мого життя є частиною історії мого народу”. Він вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: “...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово...”. Уже перша його книжка “Кобзар” (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії.
    12 лютого 1840 року вийшов цензурний дозвіл друкувати “Кобзар”. Так назвав свою першу віршовану збірку двадцятишестирічний поет Тарас Шевченко. Цю назву було збережено і для двох наступних видань 1844 і 1860 років. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “Нащо мені чорні брови”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдарування. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Пізніше І. Франко писав: “Поява Шевченкового “Кобзаря” 1840 р. в Петербурзі мусить вважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після “Енеїди” Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову”. Друге видання під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» випущено 1844 року. Того ж року вийшли «Живописна Україна» та окремими книжечками– поеми «Тризна» і «Гамалія», в 1859-му в німецькому Лейпцигу побачила світ збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», де вперше було надруковано «Заповіт». 150 років тому, в січні 1860-го, вийшло третє і останнє прижиттєве видання «Кобзаря» Т.Шевченка. Газета «Московский вестник» у рецензії на «Кобзар»-1860 писала: «...Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, які приходять у захоплення від п. Шевченка, які вчаться навіть по-малоросійському тільки для того, щоб прочитати його вірші...» Книжка оповістила світ: Україна має свого генія і пророка, співця і захисника, будівничого української України, слово і слава якого– безсмертні..
    Живе у нашій громаді шанобливе ставлення до творчості та пам’яті, до заповітів поета. Велику вагу мали й мають Шевченкові вислови, що торкаються долі рідної землі, минулого України й надії на краще наше майбутнє. І тут, на чужині, слова його поезії стають молитвою. Особливо виразні вони в поемі «Посланіє», «Хто матір забуває, того Бог карає», «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «Нема на світі України, немає другого Дніпра», «Що ми, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті». Або з інших поем: «…немає нічого в Бога, як Дніпро, та наша славная Вкраїна» («І виріс я на чужині»), «Кохайтеся, та не з москалями» («Катерина»), «Встане Україна, і розвіє тьму недолі» («Суботів»).
    Формуючи бібліотеку Українського Національного Музею в Чикаго наші попередники подбали про те, щоби «Кобзар», як найсвятіша книга, став нашою національною Біблією. Для багатьох родин на еміграції “Кобзар” став родинною реліквією, яка передавалася з покоління в покоління. З часом комусь з музейників щастило переконати власника раритетного видання, що цій реліквії місце у музеї. Таким чином музейна Шевченкіана нараховує сотні видань творів Шевченка.
    Серед перших видань у музейній колекції знаходимо “Кобзар”, виданий товариством імені Тараса Шевченка у Львові в 1893 році (під зарядом Беднарського). У переліку раритетів перший том творів Шевченка товариства “Просвіта” (Львів, 1912 р.), окремою книжкою видано три твори: поеми “Великий Льох”, “Сон” і “Неофіти”, яка побачила світ у 1918 році у виданні української накладні “Київ-Ляйпціґ” із передмовою Богдана Лепкого. Є тут повний ілюстрований збірник віршованих творів поета з життєписом та поясненнями Богдана Лепкого, виданий у 1922 році (Берлін, “Українське Слово”). Львівське видавництво “Світ Дитини” представлене “Малим Кобзарем” 1923 року, а видавництво “Просвіта” у Манітобі (Канада) “Кобзарем” 1918 року.
    Надзвичайно цікавим є видання “Кобзар – народне видання з поясненнями і примітками д-ра Василя Сімовича”, видане при видавництві в Катеринославі (Катеринослав-Кам’янець-Ляйпціґ, 1921р). Географія видань охоплює такі міста як: Вецляр (1921 р), Київ (1939 р.), Прага (1940 р.), Реґенсбурґ (1947 р.), Буенос-Айрес (1950 р.), Нью-Йорк (1953 р.) та інші.
    Мандрівні умови чужини створили підґрунтя для заснування українських видавництв, які на сьогоднішній день несправедливо забуті, адже праці їх засновників – це подвиг в ім’я збереження української книжки. Торкнімося поглядом чотирнадцятитомного видання творів Тараса Шевченка, що побачили світ у Чикаго в 1961 році у видавництві Миколи Денисюка.
    У програмі “Радіо “Свободa” у Мюнхені від 7 жовтня 1960 року, було озвучено, що “чотирнадцятитомне видання Денисюка – це достойний вклад у відзначення дати смерті великого Кобзаря. Часопис “Свобода” у числі 232 від 2 грудня 1959 року писав: “Можна і треба відзначити один, а радше два, тієї самої категорії подвиги, що становлять нашу спільноту у найкращому світлі... Видавництво Миколи Денисюка в Чикаго започаткувало і продовжує повне видання творів Тараса Шевченка в 14 томах, а тим часом перевидало вже “Мазепу” – трилогію Богдана Лепкого в шести томах. Вартість цього культурного видання переоцінити не можна.”
    Українська видавнича справа на американському континенті вимагає вивчення, а досвід продовження. На превеликий жаль, немає сьогодні таких сильних постатей як Микола Денисюк, який зумів протягом двадцяти років, від 1956 до 1976 року, утримувати друкарню та видавництво в Чикаго. У журналі “Овид”, який, до речі, теж тут видавався (Чикаго, № 4. 1963 р.), Микола Денисюк писав, що “це тріумф української книжки на чужині. Появу всіх 14-и томів повного видання Тараса Шевченка у нашому видавництві читачі сприйняли з великим вдоволенням і признанням”.
    Духовна спадщина Тараса Шевченка стала надбанням української спільноти через подвижницьку працю шевченкознавців. Збираючи рукописи, перші редактори “Кобзарів” розуміли, що народ є спраглим віршами, слід яких могли затерти роки. Найбільшим дослідником творчості Шевченка є Василь Доманицький. Він розшукував Шевченкові автографи, дослідження над якими стали основою неперевершеної наукової праці. Свої статті Василь Доманицький друкував у “Київській Старині” в 1906 році. Одержавши добру освіту в університеті святого Володимира у Києві в 1900 році на історико-філологічному факультеті, вчений зумів провести цілу редакторську працю першого повного видання творів Тараса Шевченка – “Кобзаря”, що вийшов у 1907 році. Ним було досліджено 270 автографів та 18 копій поетичних творів поета. Він перший встановив правдиву хронологію поетичної спадщини, і за його редакцією, згідно автографів, повністю надруковано “Заповіт”. Працю В. Доманицького високо оцінили Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Грушевський. Багатотисячні наклади “Кобзаря” 1907, 1908, 1910 років миттєво розходилися. Вже після його смерті, у вересні 1910 року, знову за його редакції, було перевидано 24 різні видання. Останні місяці свого життя, Доманицький, як і Шевченко, провів на чужині. Він помер у Франції у віці 33 років. Друзі перевезли його тіло в Україну і поховали у рідному селі Колодисте на Звенигородщині, неподалік від рідного села Тараса Шевченка. Постать цього редактора повинна слугувати зразком сучасним журналістам і літературознавцям. У музейній збірці є старенький “Кобзарик”, затерті літери першої сторінки майже столітнього видання, а з третьої починається вступне слово редактора Василя Доманицького.
    Кожен “Кобзар” музейної збірки – це окрема розповідь про його видавців, про невідомих читачів, які вирушаючи в далеку Америку, брали зі собою народну Біблію – Шевченків “Кобзар”.
    У березні 1861 року життєва мандрівка великого Тараса закінчилася. Перегукуються із сьогоденням слова Богдана Лепкого, мовлені під час відзначень 121-ї річниці від дня смерті поета. Вони адресуються мужам, які б мали називатися політичною елітою України. Хотілося б ці слова донести до них у березневі дні, коли Тарас із сумом дивиться на їхні діяння.
    “Десять літ страждав він на прогнанню далеко від рідної землі за своє праведне слово, за “Сон” і за “Кавказ”. А коли, вертаючись з киргизьких степів, на півроку у Нижнім Новгороді застряг, то не каявся і не дякував цареві за амністію, тільки написав свої “Неофіти”. А в них пишеться “цар Нерон”, а читається “цар Миколай”. Пишеться “Колізей”, а читається “Росія”, пишеться “перші мученики Христові”, а читається ті, що за Україну страждали і страждають. Тоді, як найближчі товариші Шевченка захиталися, тоді, як Куліш писав “Історію воссоєдінєнія Росії”, Костомаров просив ласки для української мови, хоча би тільки для домашнього вжитку, тоді Шевченко просто і ясно сказав, що тільки в своїй хаті “своя правда, і сила, і воля”. (Б. Лепкий, “Промова з нагоди 121-ї річниці з дня народження Т. Шевченка”, збірник НТШ. Т. 31, стр. 150, 1965 р. Нью-Йорк-Париж-Торонто).
    Наукові збірники НТШ доповнюють музейну Шевченкіану разом зі сотнями інших видань, які видавалися в Україні та країнах проживання українців. Шевченків “Кобзар” сторінка за сторінкою відкриває Правду про сутність усього українства, про думи і мрії, про гетьманів і неподілену владу: «Великих слів велика сила» (на балакунів, які нічого не роблять, а тільки знають багато говорити – з «Посланія»); «гнилою колодою по світу валятись» (на дармоїдів – з «Минають дні»); «за шмат гнилої ковбаси» (на безхарактерних нікчемних людей, які й рідну матір могли би продати – з поеми «П. С.»); «не за Україну, а за її ката» (на тих, хто чужим вислуговуються – з поеми «Кавказ»); не минати «ні титли, ні тії коми» (дуже докладно і глибоко щось брати, прочитувати – з «Посланія»); «грязь Москви, варшавське сміття» (на національних зрадників – з «Посланія»); на всіх язиках мовчати» (не протестувати на кривди – з «Кавказу»); «наша не своя земля» (рідний край під чужим пануванням – «Мені однаково»). “Кобзар” увібрав у себе науку віків, і відголоссям долітає Шевченкова дума: «Доборолась Україна»!... За кожною сторінкою “Кобзаря” пророцтво – “та чи збудеться таки колись” те, про що мріяв Тарас Шевченко у вірші «Стоїть в селі Суботові», «Встане Україна».

    І розвіє тьму неволі,
    Світ правди засвітить,
    І помоляться на волі
    Невольничі діти!..».



  2. ®

  3. #232
    Регистрация
    02.01.2010
    Сообщений
    2,468

    По умолчанию

    «Кого не поставимо на коліна — перестріляємо»








    9 березня 1930 року в Харківському оперному театрі розпочався судовий процес «Спілки визволення України (СВУ)». 19 квітня 1930 р. Верховний суд УСРР за «контрреволюційну діяльність» і участь у СВУ засудив до різних термінів покарання всіх 45 осіб, які сиділи на лаві підсудних. Серед них: 2 академіки ВУАН, 15 професорів вищих навчальних закладів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, теолог, 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів Інституту української наукової мови, 2 кооператори, 2 правники, 1 бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

    Академіка Сергія Олександровича Єфремова було призначено на роль лідера «СВУ». Осередками дії «СВУ» було оголошено Всеукраїнську академію наук (ВУАН) і Українську автокефальну православну церкву.

    У обвинувальному акті стверджувалося, що СВУ ставила завданням «повалити Радянську владу на Україні шляхом збройного повстання за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі «Української Народної Республіки».

    В одній із передових статей журнал «Більшовик України» 1930 р. писав: «У процесі СВУ український пролетарський суд... судить в історичній ретроспективі весь український націоналізм, націоналістичні партії... їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України». Уособленням національного відродження України були представники академічної інтелігенції, а також діячі Української автокефальної православної церкви.

    Як згадував Борис Матушевський, один із слідчих у справі СВУ Соломон Брук на допитах повторював: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо». А Григорію Голоскевичу, авторові «Словника живої української мови», той же Соломон Брук говорив: «Ех, слід би всю Україну перестріляти, та, на жаль, — не можна. Але вас, українських інтелігентів, ми всіх знищимо».

    У «Доповідній записці Голові ДПУ УСРР В.А. Балицькому» від 1 грудня 1929 року значиться:

    «следствием по делу СВУ вполне установлено следующее.

    1. ЦЕЛЬ СВУ — свержение Советской власти и установление независимой демократической Украинской Народной Республики...

    8. АКАДЕМИЧЕСКАЯ ЛИНИЯ. А. Использование ВУАН, как опорного пункта, и базы организационной деятельности СВУ и превращение ее в антисоветский оплот...

    Е. «ИНАРАК» в Институте украинского научного языка (Холодный, Кривинюк, Щарко, Страшкевич, Дубровский, Левченко и др.) как ячейка СВУ.

    Інститут української наукової мови (ІУНМ), організований 1921 року, мав завдання створити 35 термінологічних словників. Одним із редакторів ІУНМ був Кирило Осьмак — член Центральної ради першого періоду, працівник Генерального секретарства, кооператор, агроном за фахом, він працював над створенням словника сільськогосподарської термінології на 60 друкованих аркушів. У березні 1928 року був заарештований у справі бурякової кооперації (це була війна з НЕПом), і висланий на 3 роки за межі України. 1930 року був надрукований макет Словника сільськогосподарської термінології, але прізвища Кирила Осьмака там немає. Цей словник, як і інші, створені тоді ж, є в бібліотеці Інституту української мови. Є там і два числа «Вісника Інституту української наукової мови»: — за 1928 рік, другий і останній — за 1930 рік, коли Інститут був фактично ліквідований.

    У рамках згадки і вшанування тих, хто був репресований у справі СВУ варто було б зробити виставку цих видань і інших, дотичних до тих подій. У Галузевому архіві СБУ є слідчі справи на тих, хто сидів на лаві підсудних у Харківській опері на процесі «СВУ». Напевно, Галузевий архів СБУ також долучився б до того, щоб ці слідчі справи знайшли місце на відповідній виставці.

    Кирила Осьмака заарештували у справі СВУ у березні 1930 року в м. Курську, куди він був адміністративно висланий 1928 року, і після короткого формального слідства в Москві ухвалою ОСО («Особого совещания») при колегії ОГПУ відправили на 3 роки в концтабір у Комі АРСР.

    Мене, доньки Кирила Осьмака, тоді ще не було на світі. Не було мене й тоді, коли батька заарештували втретє під час «Большого террора». Сталося це 29 січня 1938 р. у селі Катіно на Рязанщині, де він працював агрономом колгоспу «Новая жизнь». Слідство тривало 25 місяців. Звинувачення базувалися на абсурдних лжесвідченнях, одне з яких таке: «На почте Осьмак мне сказал, что хочет поехать в Москву в Кремль и убить Сталина».

    Жертвою «Большого террора» стала дружина К. Осьмака Марія Василівна Юркевич, випускниця Бестужівських вищих жіночих курсів, учителька російської і німецької мов у місцевій школі. Не витримавши моральних тортур, вона 11 листопада 1938 року наклала на себе руки, кинувшись під паротяг на станції Кремльово.

    У 1939 році був заарештований Ніколай Єжов, нарком НКВД, і призначений наркомом Лаврентій Берія. «У 1939 р. почалося оздоровлення атмосфери. 20 лютого 1940 р. мене звільнили, скинувши всі підлі обвинувачення, які тяжіли наді мною понад два роки», — так написав мені батько у 1958 році з Володимирської тюрми.

    Учетверте і досмертно Кирила Осьмака заарештували під час облави — «чекистско-войсковой операции», у вересні 1944 р. на Дрогобиччині. Він у селі Дорожеві заліковував рани, одержані під час сутички сотень УПА, які разом з Головним штабом УПА і Президентом Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Кирилом Осьмаком проривались на схід через лінію фронту.

    Кирило Осьмак, як і всі учасники визвольного руху у лавах ОУН і УПА, боровся за Українську самостійну соборну державу, тобто за те, що було продекларовано в Конституції СРСР 1936 року, але всупереч цій декларації вирок ОСО — 25 років тюрми.

    1995 року я змогла познайомитися із слідчими справами Кирила Осьмака, мого Батька, одного з 30 тисяч репресованих у справі СВУ. На підставі слідчих справі і листів Кирила Осьмака з Володимирської тюрми я уклала 41 том Літопису УПА «Президент УГВР Кирило Осьмак».

    Для статті я використала книжку Володимира Пристайка і та Юрія Шаповала «Справа «Спілки визволення України». Невідомі документи і факти». Київ, ІНТЕЛ, 1995. Я щиро вдячна їм, що вони на історичному, архівному і науковому рівні підняли та проаналізували трагічну сторінку історії українського народу.

    На прикладі переслідувань мого батька, з документів, які подаю, видно, як формувалася слідча справа одного з тридцяти тисяч українських інтелігентів, яких влада задля свого тотального панування прирекла на знищення.

    ДОКУМЕНТИ

    Меморандум про гр. Осьмака К.І., складений за матеріалами справи СВУ

    В Києві в цьому році ліквідована контрреволюційна організація «Спілка визволення України» (СВУ), яка мала своєю метою об’єднання всіх кіл шовіністичної інтелігенції на платформі Радвлади та встановлення на Україні буржуазно-демократичного ладу.

    Програмні засади СВУ зводились до:

    а) передачі землі за викуп селянам;

    б) повернення колгоспної та радгоспної землі колишнім власникам;

    в) повернення націоналізованих підприємств колишнім власникам;

    г) виплати української частки боргів колишньої Росії зарубіжним країнам;

    д) політичної зовнішньої орієнтації на Німеччину, під протекторатом якої мислилось існування Української Народної Республіки.

    Київський центр СВУ був пов’язаний із закордонною СВУ, до складу якої входили відомі діячі колишнього уряду УНР та Гетьманщини.

    СВУ виникла в 1926 р. На початковому періоді свого існування організація була поділена на п’ятірки, під керівництвом центральної п’ятірки в складі: академіка Єфремова1, ідеолога й керівника українського національного руху, колишнього голови Ради міністрів УНР — Чехівського2, колишнього міністра закордонних справ Ніковського3, відомого українського діяча Дурдуківського4 та ін.

    У 1927 році організація перешикувалася за професійною ознакою, створюючи групи з осіб одної професії, або з службовців одної установи. Така структура СВУ давала їй можливість використовувати для своєї мети найрізноманітніші сфери культурної та громадської діяльности, Академію Наук, школи, автокефальну церкву, кооперацію й т.інш.

    Опорною базою існування СВУ була ВУАН (Всеукраїнська академія наук). При ВУАН було кілька клітин СВУ. Одною з таких клітин була ІНАРАК («Институтская ассоциация работников активистов»)5 при Інституті української наукової мови.

    Слідство встановило, що ІНАРАК проводив конспіративні політичні засідання, впливав на добір наукових співробітників інституту з антирадянських елементів, проводив збирання коштів на антирадянські заходи (будівництво пам’ятника Петлюрі й т.ін.).

    Осьмак Кирило Іванович до висилання був редактором сільського відділу при Інституті української наукової мови. За свідченнями члена керівної п’ятірки СВУ Дурдуківського та активних членів СВУ Холодного6, Туркала7, Кривенка8 та інших Осьмак до свого арешту був членом СВУ й брав активну участь в організаційній діяльности ІНАРАКу. Осьмаку давали відповідальні доручення по здійсненню організаційного впливу в Інституті, у його помешканні іноді проводились організаційні збори ІНАРАКу. Осьмак на засіданнях завжди наполягав на необхідности поглиблення конспірації.

    Після вислання Осьмака на засіданнях ІНАРАКу проводилось збирання грошей для родини Осьмака.

    Осьмак був висланий як учасник контр-революційної організації агрономів кооператорів на чолі з Головком (Дмитром Гавриловичем) і Болозовичем (Овксентієм Антоновичем), участь його в СВУ тоді не була викрита.

    Нач. СВ ДПУ УРСР Горожанін, нач. 2 відділення СВ Ковельський.

    Начальнику СВ ОДПУ м. Москва 25 листопада 1929 р.

    У 1928 р. нами була ліквідована в Харкові та Києві контрреволюційна організація правих українських націоналістів в буряковій кооперації — агентурна справа «Трест». Організація ця на чолі з Головком Д.Г. та Болозовичем О.А. здійснювала роботу по створенню української селянської партії та займалася шкідництвом у галузі спеціяльної сільськогосподарської кооперації.

    22/VІ—28 р. закінчена слідча справа була направлена нами в ОДПУ й постановою ОС (Особлива нарада. — Н.О.) при Колегії ОДПУ від 24/ІХ—28 р. учасники організації засуджені до ув’язнення в концтабір та висиланню за межі України.

    Серед висланих є колишній науковий співробітник Української академії наук Осьмак Кирило Іванович, який мешкає в Курську.

    Як видно з наявного «Меморандуму», Осьмак належав до контрреволюційної організації Головка — Болозовича, в той же час був членом СВУ та брав участь в діяльності ІНАРАКу («Институтской ассоциации работников активистов») при Інституті української наукової мови. Оскільки спеціально залучати Осьмака до слідства в справі СВУ недоцільно, ми вважаємо за необхідне поставити про нього питання на Особливій нараді ОДПУ й ув’язнити його в концтаборі.

    Нач. СВУ ДПУ УРСР Леплевський, нач. СВ ДПУ УРСР Горожанін

    Із протоколу допиту 7, 13 березня 1930 року

    По суті заданих мені питань заявляю, що до контрреволюційної організації «Спілки визволення України» я не належав і не знав про існування цієї організації до того моменту, коли про це було надруковано в офіційній пресі. Разом із тим заявляю, що не знав і про існування організації «ІНАРАК» і також не брав у ній ніякої участі. Названих мені осіб, свідченнями яких я звинувачуюсь у належности до Інараку, знаю як співробітників Інституту української наукової мови. Холодний є директором цього інституту, Кривинюк — вчений секретар інституту, Туркало — редактор інституту. Дурдуківського я знаю як завідувача школи в Київі, в якій училися мої діти й де я бував на батьківських зборах.

    Із метою налагодження організаційної діяльности ІУНМ, за ініціативою директора Холодного з жовтня або з листопада 1927 року практикувалися приватні наради активних працівників інституту, які сходилися на приватних помешканнях у Холодного, Гладкова9, Дубровського10, Туркала, в тому числі двічі в моєму помешканні. В цих нарадах брали участь працівники інституту Холодний, Кривинюк, Туркало, Гладкий, Шарко11, Леніченко12, Шелудько13, Паночіні14 (бував рідко із-за його хвороби), Дубровський та я.

    Щодо участі інших осіб. Я не пам’ятаю серед них Кондратюка та Дегтяря. У приватних нарадах за час із жовтня — листопада 1927 р. до кінця лютого 1928 року вони участі не брали.

    З І/ІІІ—28 року я в цих нарадах також не брав участі, оскільки 5/ІІІ—28 р. був заарештований й з того часу в Києві не мешкав.

    У приватних нарадах брали участь ті активні працівники інституту, які однаково бажали налагодити організаційну роботу інституту, запровадити робочий порядок, позбавитися від кустарщини та добитися того, щоб роботами інституту фактично керувала його президія. Наукові працівники інституту, які не солідаризувалися з такими переконаннями, на наради не запрошувалися. Оскільки не всі працівники інституту із-за згаданих міркувань могли запрошуватися на ці приватні наради — вони відбувалися не в стінах інституту, а в приватних помешканнях. Із тих міркувань, щоб не ображати колег, які не запрошувалися на ці приватні наради активних працівників інституту, наради відбувалися не в інституті, а в приватних помешканнях, із постановами цих нарад інші працівники інституту не ознайомлювалися.

    Стверджую, що на цих нарадах у період із жовтня — листопада і до 1/ІІІ—28 р. (у момент моєї фактичної участі в цих нарадах) ніяких розмов не тільки політичного, а навіть особистого змісту не було.

    Я нічим не можу пояснити свідчення Холодного та інших, які є в розпорядженні ОДПУ, про мою ніби-то належність до СВУ, оскільки це є суцільним наклепом.

    У доповнення до моїх попередніх свідчень можу сказати, що в період із жовтня — листопада 1927 р. до 1 березня 1928 р. я брав участь у приватних нарадах активу наукових працівників Інституту УНМ, які в той час, коли я в них брав участь, мали (на меті. — Н. О.) виключно підготовку найбільш гострих питань академічного й організаційного змісту життя інституту, й цілком щиросердно свідчу, що ніякі питання політичного змісту взагалі, а тим більше антирадянського змісту на цих нарадах не ставилися. Ці наради не мали при мені ніякої назви, крім наради активу наукових співробітників Інституту УНМ.

    Усі п’ять-шість нарад, які відбулися за моєї участі, були присвячені розв’язанню таких питань, як створення інструкцій для складання словників, проблемі механічного словника та дезорганізаторській діяльности механічної секції й самого складача механічного словника, про положення для ІУНМ як науково-дослідного інституту та інших дрібних питань. У вирішенні деяких принципових питань при затвердженні інструкцій для складання словників — я розходився з Холодним та іншими працівниками інституту. Я стояв на точці зору обов’язкового видання російсько-українських словників, що свідчить, що до російської мови та російської культури у мене було цілком об’єктивне ставлення. При складанні термінологічних словників я завжди мав на увазі два завдання: це забезпечення якомога швидшого та природного засвоєння українським народом надбань культури людства, а з іншого боку — встановлення цілком нормальних стосунків між російським та українським народами.

    Висновок у справі № 61515

    1930 року березня 15 дня Я ... Соловйов, розглянувши слідчу справу, знайшов. Матеріалами слідства у справі ліквідованій на Україні контрреволюційній організації СВУ та свідченнями цілої низки заарештованих членів СВУ Дурдуківського, Холодного, Туркала, Кривинюка — Осьмак викривається в належности до СВУ.

    Слідством у справі СВУ встановлено, що Осьмак до свого арешту в справі «Трест» у березні 1928 року був членом СВУ й брав активну участь у організаційній діяльности на нелегальних зібраннях ІНАРАК, деякі з яких відбувалися в помешканні Осьмака. З метою конспірації всі члени ІНАРАК мали «клички», які фіксувались у протоколах зібрань. Осьмак на цих зібраннях завжди і особливо настійливо наполягав на поглибленні конспірації.

    Винним у належності до СВУ та ІНАРАКу не визнав й засвідчив, що як про ІНАРАК так і про СВУ нічого не знав до того часу, як про це було опубліковано в пресі. Що він дійсно приймав участь в кількох нарадах групи активу інституту, але, що він в той час не знав, що ці наради і є наради ІНАРАКу. Такі наради Осьмак називає приватними нарадами активу наукових співробітників ІУНМ, які скликалися з метою налагодження організаційної діяльности інституту, ввести робочу дисципліну, звільнитися від кустарщини в термінологічній діяльності і т.інш.

    У своїх свідченнях Осьмак заявив, що політичні теми на нарадах, за його присутности, зовсім не обговорювалися.

    Вважаю: обвинувачення Осьмака Кирила Івановича вважати доведеним.

    Витяг

    Із протоколу засідання колегії ОДПУ (судове) від 23 березня 1930 р.

    На зміну попередньої постанови Осьмака Кирила Івановича ув’язнити в концтабір терміном на З роки.

    1 Єфремов Сергій Олександрович (1876 — 1939) — визначний український політичний і громадський діяч, академік, віце-президент ВУАН, літературознавець, публіцист. Загинув у таборах ГУЛАГу 10.03.1939 р.

    2 Чехівський Володимир Мусійович (1876 — 1937) — визначний український політичний і церковний діяч, професор, ідеолог УАПЦ. На процесі СВУ 19.04.1930р. засуджений до страти. Згодом вирок замінено на 10-річне ув’язнення. Розстріляний 3.11.1937 р. в урочищі Сандармох (Карелія, Росія).

    3 Ніковський Андрій Васильович (1885 — 1942) — визначний український державний діяч, політик, літературознавець, журналіст.

    4 Дурдуківський Володимир Федорович (1874 — 1938) — визначний український громадський діяч, літературознавець, критик, педагог. На процесі СВУ засуджений до 8 років позбавлення волі. 31 грудня 1937 р. засуджений до розстрілу. Вирок виконано 18.01.1938 р.

    5 «Институтская ассоциация работников активистов». Насправді — Інститутські наради редакційного активу.

    6 Холодний Григорій Григорович (1886 — 1938) — директор ІУНМ, математик, засуджений 15.04.1930 р. на процесі СВУ до 8 років позбавлення волі, 14.02.1938 р. засуджений до розстрілу.

    7 Туркало Костянтин Тимофійович (1892 — 1979) — редактор ІУНМ, засуджений на процесі СВУ до З років позбавлення волі умовно. Емігрант. 1949 р. виїхав із Німеччини до США. Помер 1979 р.

    8 Кривенко, насправді Кривинюк Михайло Васильович (1871 — 1944) — редактор ІУНМ, засуджений на процесі СВУ до 3 років позбавлення волі умовно. Трагічно загинув у Свердловську 1.09.1944 р.

    9 Гладкий Микола Дмитрович (1890 — 1942) — біолог, активний учасник руху за нормалізацію української мови

    10 Дубровський Віктор Григорович (1876 — 1937?) — лексикограф, співробітник ІУНМ, засуджений на процесі СВУ до З років позбавлення волі. У 1935 — 1936 рр. перебував на заслання в Казахстані, де 1.12.1937 р. засуджений до 10 років позбавлення волі та етапований у Сибір. Загинув у таборах ГУЛАГу.

    11 Шарко Вадим Вікторович (1882 — ?). — професор, математик, співробітник ІУНМ, засуджений на процесі СВУ.

    12 Ленниченко М.А. — фізик, співробітник ІУНМ.

    13 Шелудько Дмитро (1892 — 1954) — мовознавець і літературознавець, у 1927 р. переїхав до Болгарії.

    14 Паночіні С.С. — лексикограф, співробітник ІУНМ.

    №39, п'ятниця, 5 березня 2010

  4. #233
    Регистрация
    02.01.2010
    Сообщений
    2,468

    По умолчанию

    «Націоналізм» — не плутати з «націонал- фашизмом»




    Федір СТРИГУН, художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України:

    — По-перше, не слід слово «націоналіст» прив’язувати до інших слів, як це дуже часто роблять. Для мене націоналіст — це людина, яка любить свою Батьківщину. Себе я теж вважаю націоналістом. Я це слово дуже люблю. Я люблю ці погляди, бо людина, яка любить свій край, буде, я в цьому щиро переконаний, поважати й інших.

    Націоналістами треба називати Богдана Хмельницького, Тараса Григоровича Шевченка, Івана Яковича Франка, Лесю Українку, братів Тобілевичів... Також і Лисенка, і Старицького, і Петлюру, і Грушевського. Я вже не зачіпаю ранні періоди. І члени Кирило-Мефодіївського братства — націоналісти. Дуже прикро, що у свій час зробили з цього слова щось схоже на матюк. А це слово дуже благородне.

    Я вже не кажу про використання слова «шовінізм». Чомусь найбільше його вживають стосовно українців. І абсолютно несправедливо. Хоча, з другого боку, я радий, що так кажуть. Бо тоді я розумію, що ми — патріоти. От ми були на гастролях в Сімферополі, і там я побачив такі слова: «Українські окупанти, геть з Криму!» Ніколи не чекав, що нас так назвуть... Я вважаю, що в душі кожен народ, кожен діяч, який служить народові, є націоналістом. І це поняття однакове як в Україні, так і в Росії, Білорусі, Англії, Америці, Франції, Японії, Китаї. Хоча ми ніколи не називаємо японців японськими націоналістами. Чи німців — німецькими. Не треба зв’язувати націоналізм з націонал- фашизмом, і все буде нормально.

    Олександр МАЛИХІН, викладач історії Донецького державного коледжу:

    — Для мене поняття «український націоналізм» — це, передусім, наша історія. Історія політики, духовності, літератури… І хоч би як хто ставився до самих ідей української державності, вважаю, що їх потрібно, насамперед, поважати. Тому що нарівні з радянською епохою у нас була й інша епоха, яка називалася становленням української нації. І за цю ідею багато хто заплатив своїм здоров’ям, а хто й життям, у в’язницях, багато хто вимушений був поїхати з країни. Так що зрікатися цього не можна. Не можна заперечувати ідеї націоналізму повністю — щось можна, напевно, взяти корисного. Єдине, що я не приймаю, — це насильство в ім’я національної ідеї. Як показує історія, подібні акції завжди погано закінчувалися для їхнiх організаторів. А ще гірше, коли ідеями націоналізму прикриваються ті, хто нiяк до них не причетний.

    Надія СКОРОБОГАТЬКО, еколог:

    — Для мене патріотизм — це, насамперед, моє місто, моя країна… Раз уже я живу в Україні, то турбуюся про її майбутнє. Розмовляю, щоправда, російською, однак вважаю, що це — не головне. Адже не важливо якою мовою ми спілкуємося, важливо, що з цього спілкування ми виносимо для себе… А українських націоналістів поважаю, тому що, на мій погляд, це люди, які мають лава Чорновола дуже яскраво підтверджує образ справжнього патріота і націоналіста в гарному значенні слова. Хоч це поняття має і зворотний бік — ті ж чеченські екстремісти, які заради своїх націоналістичних ідей готові піти на вбивство. А це недопустимо… Ніякими ідеями не можна виправдати пролиття крові.

    Євген КИЗЕРНІС, адвокат:

    — Патріот — це патріот, а націоналіст — це націоналіст. Особисто я ніколи ці два поняття не змішую. Будучи литовцем за походженням, я вважаю себе патріотом України, оскільки тут народилися мої батьки, мій син, а до поняття «український націоналіст» ставлюся без захоплення. Вважаю будь-який націоналізм, незалежно від означення «український» чи будь-який інший, ознакою дефіциту інтелекту й культури.

    Василь ШКЛЯР, письменник:

    — Український націоналіст — це людина із загостреним почуттям власної гідності, а тому вона болісно відчуває належність до приниженої нації і, відповідно, глибоке розчарування від того, що відбувається сьогодні. Замість обіцяних прав і свобод український націоналіст за останні десятиріччя отримав лише ідентифікаційний код. По суті — це самотній вовк, якого не розуміють навіть так звані ура-патріоти. Його трагедія посилюється дедалі більшим переконанням у справедливості слів великих попередників: нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично не матиме шансів на свободу. Його біль загострюється ще й тим, що він не має навіть звичайних банальних утіх. Він не піддається психозам радості від успіхів наших футболістів. Бо якщо, скажімо, в бельгійському «Прюгге» один гравець розмовляє українською мовою, а в нашій команді — жоден, то він уболіватиме за бельгійців. Якщо негр виходить на ринг і каже нашому боксерові «Слава Україні!», а той мовчить, то український націоналіст уболіватиме за негра. Лише внутрішній інстинкт підказує, що колись з’явиться зграя, до якої він пристане, щоб перегризти чиюсь горлянку у боротьбі за свободу.

    Оксана ЗАБУЖКО, письменниця:

    — У нас це поняття, пропоноване ще радянською владою і 70-ма роками настійливого повторення, інтерпретувалося так: кожен, хто пам’ятає, якої він національності, є націоналістом і негайно має бути ліквідований в ГУЛАГу. Так що я вважаю, на тлі цієї історичної пам’яті (бо старші покоління все пам’ятають) розмахувати цим поняттям непристойно. В Україні я би на це поняття наклала мораторій років на десять. Доти, аж доки ми не відбудемося, не дійдемо до самоусвідомлення як сучасна європейська нація. А потім вже можна буде говорити, де є норма, патологія, нормальний націоналізм. І саме той націоналізм, який ототожнюється з патріотизмом: словом, яке в нас теж втратило якісь пристойні конотації. Націоналізм має ототожнюватися з нормальною громадянською свідомістю нормального громадянина своєї країни, який хоче для неї благополуччя й процвітання. У нас сьогодні навіть елементарно ніхто не знає, як користуватися цим терміном. Тому, як я вже говорила, я би повернулася до цієї розмови

  5. #234
    Регистрация
    02.01.2010
    Сообщений
    2,468

    По умолчанию

    Чи зможе вижити українська мова?

    Єлизавета ОЛІЙНИК, студентка, м. Київ

    Чим ближче до виборів, тим більше хочеться ізолюватися від того інформаційного бруду, який кожного дня ллється з екранів телевізорів, радіоприймачів, друкованих видань, інтернет-сайтів. Складається враження, що ми живемо у своєрідному вакуумі, де будь-яка інформація спрямована виключно на популяризацію окремих політичних партій і блоків.

    Особливо дратує піар передвиборчих «гонщиків», які виступають за надання російській мові статусу другої державної. Партія регіонів, соціалісти, комуністи виступають своєрідними «рупорами» народної волі, але якою саме є народна воля, ніхто не з’ясовував. З одного боку, їхній політичний хід є зрозумілим: більша частина електорату східних і південних областей користується російською мовою. Але, з іншого боку, за даними останнього перепису населення, 70% жителів України визнали своєю рідною мовою українську. Виникає колізія. А може, проблема у свідомому ігноруванні державою культурних проблем, зокрема, мовної?

    Так історично склалося, що територія Лівобережжя більшою мірою зазнавала асиміляції, пропаганди русофільських тенденцій, звідси ж і такий разючий дисбаланс між Заходом і Сходом нашої держави. На відміну від Львова, де російськомовні школи можна перерахувати на пальцях однієї руки, на Луганщині їх безліч, а от українських — 23%... А на Півдні України, зокрема, в Криму, ситуація ще гірша. Перебуваючи влітку в Євпаторії, звернулася до бабусі українською, але замість відповіді на поставлене мною запитання, почула ображене: «Говорітє по- человєчєскі!», себто — російською. Щоправда, це було за часів правління попереднього президента, але не впевнена, що зараз там щось змінилося... Захід більшою мірою українізований, але це знову-таки не результат державної політики, а історична особливість Правобережжя, де асимілятивний фактор не досяг такого всеохоплюючого розвою, як на Лівобережжі.

    Здавалося б, з цієї ситуації знайти вихід надзвичайно проблематично, особливо коли деяка частина політиків підперчує і без того гостру проблему двомовності, сіє національний розбрат і нетерпимість між українцями Заходу й Сходу.

    Мовні проблеми сучасної України певною мірою нагадують Францію повоєнних часів. Коли перед французькою мовою з’явилася загроза її асиміляції з англійською, французький уряд негайно ухвалив закони, що обмежували прокат голівудських фільмів у кінотеатрах країни, встановив ліміт на використання журналістами іншомовних слів, зобов’язав чиновників усіх рівнів послугуватися лише французькою мовою. Такі кроки французького уряду були сприйняті неоднозначно: далеко не всі громадяни схвально відреагували на ініціативу вищих посадовців, але прийняте ними рішення було політично зваженим, і змінювати його політики не збиралися. Франція досі не ратифікувала Європейську конвенцію регіональних мов і мов національних меншин, бо положення конвенції суперечать Конституції республіки, у якій офіційно захищається лише французька мова. Іншим мовам офіційно жодних прав не гарантовано, хоча це не заважає Франції фінансувати викладання цих мов, мистецькі проекти, адже ніякої загрози розвитку власне державній мові вони не несуть.

    Варто згадати також історичний досвід Італії, де італійською до приходу Гарібальді володіло лише 47% населення. Та італійці все ж таки змогли відродити забуту мову. Під гаслом «Ми створили Італію — створимо італійській народ» італійська наполегливо запроваджувалась в усі без винятку сфери суспільного життя.

    Наразі, на мою думку, не російська, а українська мова потребує захисту й фінансування, адже загальновідомо, що 90% книжкового ринку — російська продукція. Кінематографічний продукт також російськомовний. Чи зможе в таких умовах, та ще й якщо чиновникам усіх рівнів дозволять говорити російською, вижити українська мова? Навряд чи...

  6. #235
    Регистрация
    02.01.2010
    Сообщений
    2,468

    По умолчанию

    Розмовляючи українською мовою, я роблю персональний внесок в Україну

    Олександр ДУПЛИК, програміст

    Я сприймаю Україну не тільки як географічне поняття, але як духовне ціле. Це, між іншим, означає, що там, де лунає українська мова, пісні та забави, там також виникає Україна. І, розмовляючи українською мовою, я роблю свій персональний внесок в існування України. Чи треба мені для того чекати політичних та економічних рішень нашого високого керівництва? Гадаю, що маю кураж це зробити сам. Купуючи щось, спілкуючись, я вживаю українську мову. Але як бути з друзями, яких ти знаєш із дитинства і з якими ти до того спілкувався російською мовою? Як вони ставитимуться до того, що ти починаєш звертатися до них українською мовою, чи не виникає тут проблема спілкування як така? Перше, що я зробив, — це навчився (так, не соромлюся сказати, що інколи вивчав це як другу мову) жартувати і вживати дотепи українською мовою абсолютно вільно. Українська мова має повертатися разом із радістю і з гарним настроєм. А вже тоді можна спробувати з тим до друзів. Несподівано знаходиш підтримку там, де навіть і не чекав її, хоча інколи буває і навпаки. Перейти на українську мову, та це, зрештою, як у воду пірнути, — спочатку незвично, а потім звикаєш, а потім є радість. Бо знаходжу гармонію сам із собою, коли разом із компанією друзів спілкуюся українською мовою, навіть якщо є серед нас і ті, котрі розмовляють російською мовою. Достатньо, щоб люди розуміли тебе чи бодай хотіли розуміти. Якщо ви поважаєте і розумієте російську мову своїх друзів, то дайте шанс і вашим друзям поважати і розуміти вашу мову. Основна мета — зробити так, щоб, займаючись чимось приємним і цікавим, наприклад, беручи участь у спортивній грі або в поході, не треба було ніяковіти, вживаючи виключно українську мову. Треба формувати в навколишніх такий стереотип, що коли добре і весело, то лунає українська мова. Через деякий час уже буде набагато легше дискутувати та обговорювати пересічні проблеми також українською мовою. І не треба соромитися, якщо ви або хтось зробить помилку, промовляючи щось українською мовою. Це нормально, не має сенсу одразу виправляти людину — можна її засмутити. Дайте час собі і вашим друзям.

    Декілька столiть тому наші предки не поспішали згинатися перед обставинами. Не боялися й піти війною один проти всіх. Нині особисто для кожного є можливість не скоритися, не зробитися мізерним. Чи то не подарунок від Бога — мати можливість зробити свій особистий внесок для ваших нащадків щодня та навіть щохвилини? Тож усміхніться і розкажіть щось цікаве вашим друзям та знайомим українською мовою.



  7. ®

  8. #236
    Регистрация
    02.01.2010
    Сообщений
    2,468

    По умолчанию

    Україна – не Росія, мова – не «язик»

    Зиновій Фрис, Радіо Свобода


    – Чи потрібна Україні друга державна мова? Із обранням на посаду Президента Віктора Януковича, який завжди наполягав, аби російська мова здобула такий статус, це питання виринає знову і знову. Із майже 10 тисяч відвідувачів сайту Радіо Свобода, які відгукнулися на наше опитування про другу державну, близько 7 тисяч виступають проти ініціативи Януковича. Відомий письменник Андрій Курков не вірить, що новообраний Президент ризикне втілити в життя свій намір, бо тоді, каже він, Янукович «затвердить себе як Президент тільки Криму, Донбасу і Луганщини». А перший після проголошення незалежності Президент Леонід Кравчук взагалі вважає: «Якщо запровадити російську державною, то поглиблення розколу України набуде катастрофічного характеру».

    Один із відвідувачів нашого сайту написав російською: «Державною мовою має бути лише українська, це не потрібно обговорювати. Вибирати, якою мовою вивчати предмети в школі, – відверта дурня, для цього є школи українські і російські, все решта – надумані теми для дискусій. Зате вивчення російської мови і літератури в школах потрібно, все ж, повернути».

    Олена, до якої ми підійшли на одній із вулиць Києва, каже, що дуже погано ставиться до ідеї двох державних мов.

    «Я розмовляю українською, російською і не бачу тут ніякої проблеми. Це все надумано, проблему роздувають і це зовсім нікому не потрібно. Це загрожує Україні як незалежній державі. Якщо є держава, то повинна бути мова. Хто хоче тут жити, хай вивчає мову і поважає закони тієї держави, в якій він хоче жити. І не треба нам підсовувати іншу мову, іншу державу», – каже Олена.

    Одесит Іван Дроздов затято виступає за другу державну. В листі до редакції він написав: «А чому ні? Кому це зашкодить? Хіба це не свідчитиме про рівноправність мов в Україні? Бо інакше виходить, що країна – незалежна, а люди поділені. Російську мову треба поважати, а не принижувати її всіляко».

    «Про це мріяв і Кучма» – Кравчук

    Семен Глузман, колишній політв’язень, виконавчий секретар асоціації психіатрів України, вважає, що проблема двох державних мов є штучною.

    «Мені здається, що це одна з декількох дуже гострих штучних проблем, які свідомо педалюють політики України. Чим менше вони б втручались у це, тим краще, комфортабельніше було б жити і україномовним, і російськомовним. Це штучна проблема», – заявив в ефірі Радіо Свобода Семен Глузман.

    Із відомим правозахисником погоджується перший після проголошення незалежності Президент України Леонід Кравчук. Але при цьому він пропонує заглянути трішки у недавнє минуле.

    «В історії цього питання важливо знати, що це мрія не тільки Януковича. Це була мрія і Кучми. Він також йшов на вибори Президента з пропозицією запровадити другу державну мову, а саме – російську. Це питання завжди порушується лідерами тоді, коли вони хочуть використати східний і південний електорат для того, щоб пройти чи то до парламенту, чи в президенти чи ще кудись – невідомо куди. Тому це питання є ситуативним, надуманим у даному разі. Я вважаю, що Хартія європейських мов і десята стаття Конституції України цілком повно забезпечують розвиток мов національних меншин», – сказав пан Кравчук для Радіо Свобода.

    За його словами, «державна мова – це питання політичне і воно неминуче призведе до ще більшого поглиблення розколу України».

    Спершу треба серйозно допомогти українській мові...

    Треба думати не про другу державну, а про те, як не втратити мову українську, каже Леонід Кравчук.

    «Оскільки українська мова, власне, стає на ноги, оскільки вона сама знаходиться в стані дуже нерозвиненому (якщо брати за справжніми критеріями розвитку і значенням української мови), то їй треба допомогти дуже і дуже серйозно. Якщо ми підемо на те, що запровадимо другу державну, то весь схід і південь (а вони вже, власне кажучи, мучаться з цією мовою) перейдуть на російську мову і забудуть взагалі, що є друга державна мова. Вони ж не ставлять питання про дві мови. Вони хочуть російську мову державною, щоб тільки перейти на російську і забути про українську. І це все буде штучно, призведе до занепаду ще більшого української мови в східних і південних регіонах. Ми будемо мати дві України. Одна буде говорити українською, друга – російською. Поглиблення розколу набуде катастрофічного характеру. Тому я проти другої державної мови», – так обґрунтував свою точку зору Леонід Кравчук.

    Він сумнівається, що новообраний Президент Янукович зможе втілити у життя свою ідею. І взагалі, продовжує Кравчук, «я не вірю, що це можливо, тому що обов’язково потрібно мати 300 голосів у парламенті, щоб внести цю зміну до Конституції».

    Кравчука обурює поведінка політиків: «Вони (я маю на увазі і Януковича, і Кучму, і інших східних політиків) обдурюють український народ, обдурюють нахабно, безвідповідально. І не несуть за це потім ніякої кари – моральної навіть. Це реальний факт».

    «Дві державні мови свідчили б, що Янукович – Президент Криму, Донбасу і Луганщини» – Курков

    Відомий письменник Андрій Курков також сумнівається, що ініціатива про дві державні мови стане реальністю.

    «І не думаю також, що є така необхідність робити російську другою державною. Достатньо буде ратифікувати Європейську хартію з мов національних меншин, і можна зробити російську регіональною мовою – в Криму, на Донбасі, Луганщині. Цього, я думаю, буде достатньо, щоб вибити оті постійні козирі в політичній кампанії Януковича. Я не думаю, що хтось збирається реально змінити з цього приводу Конституцію...», – каже Курков.

    «Але такі спроби, очевидно, будуть?», – запитали ми письменника.

    «Якщо такі спроби будуть, то лише для того, щоб показати виборцям сходу і півдня України, що Янукович намагається виконати свою обіцянку. Насправді, єдина проблема, яка існує на Сході і на Заході – це указ, чи то Президента, чи міністерства освіти про здачу тестів у школах через рік-два лише українською мовою. Це справді може створити напруженість і додати ще голосів тим, хто захищає російську. Але, в принципі, для того, щоб представники нацменшин здавали тести рідною мовою, не потрібно ухвалювати кримсько-татарську мову як державну, або російську як державну.

    Я певен, що Янукович нічого такого робити не буде. Пропагандистські якісь заходи можуть бути, але запроваджувати російську як державну він не буде, тому що він тим самим себе затвердить як Президент тільки Криму, Донбасу і Луганщини», – вважає Курков.

    «Абсолютна більшість російськомовних – лише за державну українську мову» – професор Масенко

    Лариса Масенко, соціолінгвіст, професор Києво-Могилянської академії, розповіла Радіо Свобода, що їй доводиться проводити мовні дослідження, в тому числі в середовищі російськомовних. За її словами, абсолютна більшість погоджується з тим, що українська має бути єдиною державною мовою. Проблема в тому, переконана професор Масенко, що цією темою спекулюють політики.

    Вона також навела висловлювання Валерії Новодворської, відомої російської правозахисниці, про те, що російська мова – цей той ланцюг, який прив’язує Україну до комуністичного минулого. І ми це дуже виразно бачимо, каже професор Масенко.

    За її словами, «якщо введуть другу державну, це призведе до дуже великих конфліктів у суспільстві».

    А наша слухачка Марина Хорват так пояснила в листі до редакції, чому вона не хоче, щоб російська мова стала другою державною: «Я особисто знаю багато росіян, які чудово знають українську мову. Але вони просто не хочуть по-українськи розмовляти. Думаю, що це з лінощів, із байдужості. Мені чомусь здалося, що і Янукович хоче запровадити другу російську лише тому, що йому зручніше, комфортніше розмовляти на «языке». І справді, коли він розмовляє по-українськи, він якось дуже напружується, зразу видно, що це не та мова, яку він міг би назвати рідною».

    Що й казати, «Україна – не Росія». Та й мова – зовсім не «язик».

  9. #237
    Регистрация
    29.11.2009
    Адрес
    Харьков
    Сообщений
    1,313

    По умолчанию

    История Украины, вся история, показала одно: если в Украине введут два государственных языка: китайский (например) и казахский- мы все будем знать, как минимум, три языка: УКРАИНСКИЙ, китайский и казахский. Наверное еще и русский. Конечно про китайский и казахский, это шутка, но в принципе…
    Как минимум трехсотлетняя история, а как максимум …. –летняя история если не державы, то земель, населяемых украинцами, показала- ЯЗЫК ИСТРЕБИТЬ НЕЛЬЗЯ.
    А уж как пытались. Вот и вся суть спора. Важно не штурмовать. Нужно время, и не малое, как мне думается, минимум одно-два поколения.
    Вот я. До 92-93 г.г. вообще не использовал украинский язык, потом понадобилось по работе6 пошло потихоньку, со словарями, переводчиками в компьютере, вопросами, «Украинский язык в таблицах» для школьников младших и средних классов, и пошло и пошло.
    Сейчас уже себе слабо представляю какое-нибудь заявление, жалобу, иск, ходатайство на русском, я уже на какой-то ветке писал: недавно ко мне обратились жильцы дома написать коллективное заявление депутатам. Сел, попробовал, на русском… а не идет. Переключился на украинский – чудное заявление получилось.
    А в быту- только на русском.
    Дочь – студентка, как теперь принято говорить, русскоязычная. Приходит с занятий, прошу рассказать что было в институте. Начинает. На русском, мол вот сегодня был семинар, ну, например, по теории государства и права, я отвечала. И что отвечала, спрашиваю. А ось що, відповідає.. и пошла минут 15 пересказывать семинар, кто что говорил, как она отвечала. И не слова на русском. Более того, когда начинаем обсуждать какой либо вопрос по будущей специальности ей уже сложно совмещать русские слова и учебно-юридические термины, переходит на украинский.
    Думаю так не у меня одного в семье. Думаю в ближайшие 7-10 лет проблема языка в госучреждения исчезнет сама собой. И даже при наличии всех этих решений на уровне гор-облсоветов о развитии русского языка в регионе.
    (год назад общался с судьей: хмурое лицо, короткие, рубленные фразы, видно, ну очень тяжело дается украинский. Видел ее месяц назад – такое впечатление, что на украинском разговаривает с рождения, а русский не знает вообще)
    Гораздо сложнее будет с украинским языком на бытовом уровне общения, лично у меня рецепта нет, пока во всяком случае. Я говорю о своем регионе.
    И что, действительно кто-то верит в ведение русского, как второго государственного? Не смешите мои тапочки, как говорят в Одессе.
    Предвыборный лозунг, это совсем не обязательное исполнение его после победы на выборах, скорее с точностью до наоборот. А вот продолжать удерживать часть избирателей на этом лозунге – это пожалуйста.

  10. #238

    По умолчанию

    Гражданочки юристы и гражданы!
    Да мне по-барабану все, что вы здесь наплели, и я очень дико извиняюсь, и очень дико прошу!

    Прошу пока по-хорошему
    .
    Да разъясните же вы, кто-нибудь, порядок получения 38 килограммов золота, которые мене полагаются со скарба гетмана Полуботка.



  11. ®

  12. #239
    Регистрация
    02.01.2010
    Сообщений
    2,468

    По умолчанию

    29.03.2010 12:42
    Маркевич: Потрібно знати мову країни, у якій ти живеш

    Головний тренер збірної України та "Металіста" Мирон Маркевич розповів, чому у російськомовному Харкові він спілкується лише українською мовою.

    "Українська - моя рідна мова! У Харків я приїхав, як посланець Заходу. Хотілося, щоб і на Сході мова розвивалася, хоча я розумію: у Харкові завжди будуть говорити російською.

    Я не роблю із цього якоїсь проблеми. Просто, мені здається, потрібно знати мову країни, у якій ти живеш", - цитує Маркевича

  13. #240
    Регистрация
    29.11.2009
    Адрес
    Харьков
    Сообщений
    1,313

    По умолчанию

    Цитата Сообщение от Олег Колесников Посмотреть сообщение
    Прошу пока по-хорошему[/U].
    Да разъясните же вы, кто-нибудь, порядок получения 38 килограммов золота, которые мене полагаются со скарба гетмана Полуботка.
    Да, вроде же, сговорились на 37?

Страница 24 из 34 ПерваяПервая ... 14202122232425262728 ... ПоследняяПоследняя

Метки этой темы

Социальные закладки

Социальные закладки

Ваши права

  • Вы не можете создавать новые темы
  • Вы не можете отвечать в темах
  • Вы не можете прикреплять вложения
  • Вы не можете редактировать свои сообщения
  •